Есеї

 

ЗА СТОЛОМ У ПАНІ ЕДІТИ

Вона виростала у верхів’ї Ужа, через яке пролягала залізниця й шосе на Лемберг, чарували турні мурованих і дерев’яних церков, і майже впритул до колії стояв невеличкий будинок станції Феньвешвелд, по-місцевому Ставне.
Вона чула дзенькіт срібних приборів на фарі,ніжне тремтіння порцелу,коли вчителька пані Скибкова подавала гостям білу каву. Це було потішне дівчатко Едітка, котре обіцяло таткові не плакати.Цю обіцянку Едіта Іванівна Бабиченко-Скиба затямила на все життя. Хоч у ньому було більше плачів,ніж сміху. Плачі ковтала крізь спазми в горлі й виплакані очі.
Нині за її вікнами хлюпають хвилі низинного Ужа, хлюпають так дзвінко, що видно вологу на стінах, прикрашених картинами крифеїв пензля, підпертими шафками й секретарами, стелажами з майже колекційними книгами. Іншим звуком подзенькує витончена порцеляна, наповнена ароматою,яка може бути тільки в Ужгороді, кавою,порцел цоркотить зовсім по-іншому,не так, як у руках її мами в Ставному колись. На тарільчиках кокетують ті неповторні тістечка,які вміють випікати тільки в блодері попівських кухонь. Попадею Едіта Іванівна не стала,хоч це була предвічна традиція закарпатських священичних сімей. Та й її мама,хоч була дружиною уніатського попа, мала педагогічну освіту найпрестижнішої на ті часи в краї Ужгородської вчительської семінарії і вчила читанню, рахунків сільських дітлахів.
Я не прийшов до Едіти Іванівни записувати спогади-мемуари, було якось ніяково виитувати літню жінку, в котрої тюремні й табірні слідчі допитували батька, потім чоловіка. До просторих зашторених легким тюлем вікон долинав шум весняного сусіднього ботанічного саду. З боку старої Великої Підвальної зі засміченим підземними склепами звисали цілі каскади не так давно розповитого дівочого винограду, щепотіння декоративних кущів, котрими щедро наповнені вузенькі вулички прадавнього Ужгорода.
Спершу я намагався зав’язати бесіду бодай про якихось спільних знайомих (Закарпаття не настільки велике, щоб у ньому не зналися інтелігенція). Тієї знайомою виявилася Катерина Володимирівна з родини Грабар, яку колись телефоном просив допомогти у встановленні для мене біографічної істини. Едіта Іванівна, незважаючи на її високі, в порівнянні з моїми літа моментально пригадувала ту чи іншу постать і розмова почала сочитися, як струмок Ужа з витоків під Ужоцьким перевалом.

Закарпатські парохи за період пастирської практики обслуговували не одне село. Кілька тижнів тому ми проїжджали величезне село Керецьки під Боржавською полониною. Не можна було бодай поглядом з автівки оминути ренонований під ортодоксію сільський храм, у якому починав своє служіння абсольвент Ужгородської духовної семінарії о.Іван Скиба, тато Едіти Іванівни і в якому була охрещена дружина нашого Закарпатського парохи за період пастирської практики нашого священика о.Антона Ізая Ольга Зомборі, рік кончини якої досі не з’ясований, бо попуючи в Широкому Лузі о. Ізай подавав оголошення в газету “Budapest” про пошук служниці. Ольга Зомборі в Гайдудорозі народила йому трьох дітей. У тому ж Гайдудорозі жив один з братів Едіти Іванівни.
До приходу “руських” Ужгород зазвичай не був великим містом, інтелігенція зналася між собою, спілкувалася з тою обережністю, яку потрібно було мати в собі. По місту порипували портупеї енкнавесників, в передпокоях було чути гуркіт офіцерських чобіт і прокльони чи схлипування арештованих, етапованих, як хочете. Таким був і о. Іван Скиба, котрого взяли прямо в Ставному,залишив учительку Євгенію Скибу-Данкулинець з малими діточками. Серед тих діток була мужня Едітка. Нова влада строго-настрого забороняла попаді будь-які виклади й настави, а це означало бідування родини в прямому розумінні в нелегкі повоєнні роки.

В Ужгороді жила родина Брайщаків, дуже відомих медиків і просвітян. Марія Григорівна Бращайко працювала головним лікарем санаторію “Малятко” в недалекому від міста селі Оноківці.Забезпечення санаторіїв було досить пристойним. Марія Григорівна і влаштувала на роботу в цей заклад Євгенію Скибу, кора могла сяк-так уже допомогти сім’ї. Едіта, маючи природній потяг до знань, вступила до місцевого університету, котрий вважали подарунком радянської влади для верховинців. Правда, й той недавно створений університет невтомно патрулювали спецслужби. Про це свідчить життєва доля чоловіа Едіти Іванівни Арсена Бабиченка. Студенту могли запросто пришити “націоналізм”, відрахувати й відправити на 25 років табірного покарання- виправки.
Едіта Іванівна говорить спокійно й розважливо, без сліз і нарікань, начей нічого й не було тяжкого на серці, хоч для її ніг уже затяжка хода. Від її дому на Ольбрахта не так уже далеко до Резиденції. Саме так в Ужгороді називають греко-католицький собор. Перед богослужінням чи й після нього вона поспішає до немічної приятельки,щоб допомогти їй у дрібних побутових справах. Джерела милосердя відкриті. В серці Едіти Іванівни вони не занесені намулом байдужості.
З гордістю розповідає Едіта Іванівна про внука Олексія, котрий пішов слідами прадіда Івана Скиби й працює в одній з греко-католицьких громад США. Це давня традиція закарпатського уніацького священикуваня. Довгий час американці не визнавали русинських заробітчан з Австро-Угорщини як католиків візантійського обряду. Коли заснували Пітсбурську митрополію, тоді багато священиків із Закарпаття поїхало в Америку: Михаїл Бендас, Антон Кичкеш, Антон Ізай.

Модерна практика попування дещо відмінна від історичної,але незмінно залишається стародавня традиція.
Едіта Іванівна своїм жвавим аналітичним розумом зачаровує, хоч з людей її покоління живе вже й не так багато. В ній живе той бадьорий дух, котрий їй передав незламний і мужній батько. З неї відзеркалює юна Едітка в Ставному на Уманщині, котра,як Леся Українка не хотіла плакати…
У ботанічному саду хилилися від тягаря роси пещені троянди. В тропічній оранжереї поволі розпускалися бутони екзотів. У дворі дому Бабиченків, минаючи екзотичні кущі, думалося зовсім не про реліктове.Думалося про дивовижну Едіту Іванівну, що проводжала до брами, даруючи високий духовний настрій.

 

 

АНГЕЛИ ПІНЗЕЛЯ

 

Початок року для мене виявився щедрим на мистецькі діяння. Хоч у приватній бібліотеці маю чималу колекцію альбомів і каталогів з минулих років, цьогорічні поповнення мене особливо тішать. Це і «Велике коло» Центру сучасного мистецтва, «Політ» Володимира Буднікова, «Привид свободи» Влади Ралко й книга споминів «Собор Бориса Возницького». Видання головно подаровані друзями. У минулі часи доводилося за ними шастати по книгарнях райцентрів і столиць. Київська книгарня «Іноземна книга» притягувала розкішними дорогими альбомами, вартість яких сягала розміру моєї вчительської платні при 27-годинному тижневому навантаженні. В неї спокійно поміщався альбомчик Єроніма Босха або ж замало було на «Імпресіонізм» чи на якесь іншу річ видавництва “Abrams”.
На початку 80-х років наш літературний гуру Микола Рябчук влаштовував мені у Львові «культурні програми». До цих програм входило не тільки читання заборонених на ті часи машинописі крамольних творів, але й відвідування клубів та галерей. Львівська картинна галерея була однією з тих «культурних точок», але я не знав, що там орудує наш великий музейник і культоегер Борис Возницький. Родина Возницьких, гілки якої сягають Ужгорода, спричинилася до видання фундаментальної про славного предка. Її видали в Дрогобичі, в одному з-поміж тих галицьких міст і містечок, по яких Борис Возницький збирав по зруйнованих костелах і храмах уламки крил ангелів зі скульптур Івана Пінзеля. Городенка,Жовква,Бережани, ще якісь малознані поселення стояли в центрі його мистецьких експедицій. Неподалік від покутської Городенки народився прожовжувач української модерної скульптурної традиції Грегор Крук. Саме в Тисмениці, в родинному будинку Олега Лишеги я побачив фільму Дарії Ткач про Крука, який пов‘язував Гладишів і Мюнхен. А в Криворівні зустрів онука іншого скульптора з Галичини Бринського.
Борис Возницький був чимось більшим в одній особі, ніж цілі мистецькі академії Львова чи Кракова. В центрі його уваги стояли мистецькі ансамблі замків Золочева і Олеська, Підгаєць, у яки витончеми руками маестро мостив кам‘яні підлоги, складав паркет. Музей-садиба Маркіяна Шашкевича в Підлиссі нп Золочівщині також не обходилися без нього.
У книжці «Собор Бориса Возницького» вміщене «Прощальне слово» поета Романа Лубківського. Я не знав про стосунки Лубківсього й Бориса Возницького, гадаю, вони тільки доповнювали ці неперсічні особистості. На презентації альбому чеського художника Вацлава Фіали «Моїх зустрічі на Срібній Землі» в Палаці Потоцьких ми сиділи поряд з Романом Мар‘чновичем, який вже тоді хотів, щоб я отримав Шевченківську пресію, бува один час у Шевкомі, як і нинішні мої приятелі Любов Морозова і Влада Ралко. Любу я пригощав кавою з голубих філіжанок роботи Лесі й Андрія Возницьких, які вони нам люб‘язно подарували в своїй унікальній ужгородській майстерні кераміки по вулиці Волошина ( Великій Підвальній)
Борис Возницький не випадково рятував рештки сакральних скульптур Івана Пінзеля, знаючи їх високе богодухновення. Совкова профанаці тодішнього Мінкульту, незалежницький пофіґізм Нищука й Бородянського, не сприяли й не сприятимуть збереженню культурної спадщини. У Флоренції не було потреби бігати в спеціалізовані галереї, коли скульптури Мікеланжженло стояли в базиліках, височіли на фонтанах. Спробували б ми побачити роботи Пінзеля на кострищі церковного склепіння, звідки Возницький добував обвуглентх херувимів Пінзеля.
Борис Возницький – музейник, галерейник, навіть галерник вітчизняної культури. Саме таким він постає перед читачем «Собору…». Це не модерна віртуалізація, а монументальний, меморіальний поліграфічний, щедро ілюстрований продукт, який мило гортати, гортати сторінки крейдяного паперу.
І те, що в Ужгороді ми маємо ще одну родину Возницьких – це відсвіт ангельських крил Пінзеля, умбра старих парсун із запасників галерей і музеї, у яких биття сердець цієї славної родини…

 

 

ПОЕЗІЇ

 


ДОРОГОЮ ЧЕРЕЗ КРАСНЕ ПОЛЕ

І вже осікся Машиновий кріс,
І злапано червоного ведмедя.
Навіщо ходиш в терешулський ліс?
Адже не там знаходиш ти осердя
Землі своєї. Не іржавий спис
Песиголовці кинули під листя…
Читаєш вірші та й на стоці Тис,
Зі стоку того дужо плине Тиса!
Не в тозі Август, просто Августин
Простує Хустом в чорній реверенді.
Блакитні смуги, золото пластин…
І замордовані кривавляться ведмеді.
Але ще з ватри гріє добрий жар.
І брешуть пси, і тужно блеють вівці.
І за здоров’я батька п’ють пугар
Від Ужа по Вишову українці.
А з Ізи проща. Голоси прочан…
І Богородиця скорботна та видюща.
Так, закарпатчики, сахайтесь галичан,
Бо ви ж таки Європа, а не пуща.
Так, закарпатчики, для вас тепер торги:
Динари, леї, форинти та крони.
І Богородичин вам докір з хоругви —
Руснаки збайдужілі й мадярони!
Десятки літ на Тисі змили кров
Вітри й вітри, ці вивітрені скелі…
Нам найманець прийде палити знов
Заховані в глухих лісах оселі?!

 

 

БІОЦЕНОЗ

Чому сумний? Чому надутий?
Не спитають, що в душі?
Зима чергова перебута,
А де твої товариші?

Ворушать гори, підіймають!

Вони одвічно на кресах.
А ти в цяцькованому раї
І на землі, й на небесах.
І ти одвічно підневільний,
Тобі ж бо платять за урок!

І по літах найближчий спільник
Візьме хосен з твоїх книжок?
І все вдаряється об нерви:
На рампі – фарс, на таці – фарш.
І всяка нехар, змії, черви
На «Отче наш» речуть – шантаж.

Світ нині вірші не сприймає,
Шизій по-світськи, просто так,
Хрущем, пітоном, шалопаєм,
Для товариства будь мудак.

Тобі підсунуть протирвотне,
Тобі підкинуть муляжі,
Та збережуться на полотнах
Карикатури і шаржі…

 

 

ДО Г.Ч.

Твій білий табурет у кухоньці тісній,
Вузьке вікно, парник в дворі відкритий.
А цвіту ялинового настій
Ні мною, ні тобою не розпитий.

Не прочитана поема до кінця,
Твоя печаль глибока й зрозуміла.
Наговорив тобі дурниць всерцях,
Яким простити й змовчати зуміла.

Дощ плакався в дерева, у квітник,
Летіли краплі в кухоньку до столу.
Я міг мовчати майже цілий рік,
Але тепер наговорився вволю.

 

 

ХОДІННЯ В КОМІТЕТ БЕРЕГ

Туга Леанка в Береглеаньфолво —
Це Бережанщини підгір’я і горби
Під синім каменем. Ощадливий на слово
На пагірках народ під час орьби.
І придорожня чарда – це «Леанка»,
А ще, за шляхом – срібний галастів[3].
На південь —
Угрія пихата, як панянка,
Тут Бережанщина – горби і поготів.
Ти оглядаєш винниці.
Ридвани
Скриплять на південь, спиці у багні.
Піджупан, челядь, бубни й барабани —
Чи то бадьорі? Може, і хмільні.
Вже скоро Мункач: люмпени й желяри
І на «Паланку» – браві сурмачі…
«О чесний ґаздо, маєте таляри!
Чом на мадяри пішки уночі?»

Той горiховий сад, спеленаний…

Той горiховий сад, спеленаний
Студеною-студеною зимою.

Напiвсонна, напiвбожевiльна рiка
На червоних пiсковиках…

Ожеледистий шлях поруч
З горою i рiчкою.

Ти один на тому шляху,
Нiкуди проступитися…

Хiба-що притулишся до сухоi вiльхи,
Поки проiдуть порожнi «Жигулi».

Далi простуватимеш, ковзатимеш,
Поки не вигулькне бiла вершина

Страшенно подiбна до Фудзi,
А то лиш знайома полонина,

У пiднiжжi якоi не квiтнуть троянди,
Екзотичнi папоротi живуть тут iз правiку.

Нiмо застигаеш, наче суха папороть,
Котру не змогли замести снiги.

Мовчать кольоровi енциклопедii…

Мовчать кольоровi енциклопедii,
Мовчиш ти, як декоративна статуетка
В цьому хаотичному пiдвалi.
Пiдлiтають до вiкон i б’ються у вiкна
Жовтi бабки якiсь фантастичнi.
Листаемо рукописи:
Чути лишень, як гальмують трамваi,
Як смiються дiти перед високими будинками,
І нiмо дивиться Леонардова «Панi з горностаем»
Із журнальноi вклейки
На оцi рукописи,
Де горять нашi душi,
Де необхiдно мовчати,
Бо вже слова такi зайвi
Й боляче-боляче порожнi…

Надокучливий снiг довго лежить на долинi…

Надокучливий снiг довго лежить на долинi.
Люди поскидали хутрянi шапки.
Вже й лiщина бавиться сережками.
Долиняни пораються у теплицях…
А ти, твоi гори, заваленi старим снiгом,
Як непотрiбом.
Але ж не хочеш, щоб нiч покоротшала,
Коли день не твiй, тiльки нiч…
Не просто темiнь – фантазiя
Разом з еклектикою мiсяця лютого.

О, ти вмиротворенна пущо!

О, ти вмиротворенна пущо!
Як я не втямив твiй розвiй
Протягом мiсяця:
Це ж яворове пагiння зiмкнулося в кронi,
Це птицi з’явилися в опереннi райському
І мiсяць вгнiздивсь в сiдловинi зеленiй.

Дев’ять мiсяцiв апатii…
Вони хаотично рухаються в Лету,
А Лета вже поруч, за автобусним склом…
Дванадцять газдинь примостилось на хорах.

Вони про щось пiють на мотив коломийок.
І iх не заглушить дзвiнкiй свист електрички,
Котра швидкiсно мчить в сутiнковi тунелi.
Газдинi на платформi розвели пересуди
Про повiй та розлучення.
До вподоби це iм пiсля блаженств
Розмальованих хорiв…

Тебе ж пильнуе регiмент дiтлашнi;
Заштовхають невдаху? Поволочиться, може,
Всю свою дебрю спостерiгати, як, нарештi,
Розвиваються бутони шипшини:
Вiн латиною дивно ii називав,
Отак бовкнув i затявся,
Чомусь надовго затявся…

Верболiз одцвiтав, потiм рiчка мiлiла…

Верболiз одцвiтав, потiм рiчка мiлiла
І була вже не рiчка – тривожний потiк.

Але хвиля його цiлу нiч гоготiла,
Вдавалась до марних дитячих потiх.
І вже парост буяв та буянив доволi,
І мамине прало намулом знесло.
Верболiз корчували – зосталося голе
Залiзняччя-камiння. Розросталось село.

Будувались ровесники. І кричали iх дiти
До дитячих, щасливих, розчулених слiз.
А на луки гуртом позбирались палити
Почикрижений, в квiтi наш верболiз.
Ще втiшалася хвиля: не мае загати,
У рiчищi бились марени й слижi…
Не було куди рибi тепер заховатись,
Але рiчка текла без упину й межi…

Твоi старi твори загубилися…

Твоi старi твори загубилися,
Як оте череп’я вiденських тарiлок,
Котре виорав плуг за «межею боженою».
Ти за ними не жалiеш так само,
Як за часом змарнiлим
На ворочiвських скалах.
Ти скарбiв не придбав, як i творiв Шухевича,
Коли стрiнувся з ним на запорошенному стриху…
Ти поранив п’яту об осколок фарфору…
Ти душу поранив, коли цвинтарна глина
Забруднила пречистiсть таемничих вiдкасникiв.

О що, що ти не зробив?..
Що ти маеш зробити?
Вiдчаено котишся дебрею,
Залишаючи патолоч
У травах свойого дитинства.

Най живуть штрихи твоi, майстре…

Най живуть штрихи твоi, майстре,
бродячого майстра.
Тебе не конфiскують… Я по рамена
секвестрований
в голубiй грозi.
Лiкування грязями нiколи не мав страх,
Та лiкуюся свiтом не раз, а по кiлька разiв.
Що знаю в розiп’ятих струмках… нерозумну раду
Лаконiчне небо… Скров’янiлий сорочки рукав.
Як град капусту скалiчу, а таке знано градом
І до чого його темперамент, то вдача стiйка.
Планерую понад свiтом, неначе листочок з iльма
Кора, кориченька так,
Буденна iльмова кора.
Маринiстка – береза.
То най буду березою… Не дендрарним
пiдстриженим
дивом.
На рабатках долi. Вона не собачкам сквер.
То я згоден на ваш справедливий секвестр.

 

 

ПАМ’ЯТЬ

Не споюйтесь, буки, живицею,
Най не буде в життi так спрагло,
Задивляйтесь пiд вii глицевi,
Де любов помирае
нагло.
Помирае?
Може, грае?
Хтось програе.
Водограi?
Скрипкограi!
Ще не знаю…
Я iз травами, з небом
роздвоений,
А сутiнки свiтловi —
пастками.
Воскресають для мене воiни,
Воскресають в цiлому й частками…
Із ялини, з верховини,
З дивовижноi бистрини
Вималювала днина
Темнi контури
Людини.

А серпня карта бита…

А серпня карта бита,
Серпнева карта впала,
Роки – не картярi. Та я зате картяр.
Декади спеки! Вас занадто мало
І для того хронiчного життя.
Лiхтар тут одинокий.
Нас не так багато.

Із АТП знайомi водii.
А сальська нiч торгуе вже агатом,
при свiтловi не бачу козирi моi.
Ростсвантажтрест освiтлений
І балка з полинами.
Грай, серпню мiй. Козачий твiй азарт.
Хоча й не все залишиться мiж нами,
Хоч дещо я залишу для Карпат.
Цим вечорам
Не треба перекреслень,
Нехай живуть мужицькi вечори!
Бо що ж скажу тендiтним дамам-веснам
Про дев’ятнадцятоi цифри кольори.

 

 

AG

І буде март,але не “Смерть Марата”,
Котру любовно змалював Давід.
І зродить глід свій терпкуватий плід,
Відступиться та моровиця клята!

Не віднайдеш вже сина ані брата,
А добровільно замкнешся у кліть
І свій канкан станцюєш там на склі-
Така вже вдача хила й вайлувата.

А ще підступний протяг мартовий
І довжелезний роздумів сувій
Чи варто далі щось там пережити.

Та зірочок ранкових цілий рій
Понад цюрком струмочків з водомий:
Вони течуть в ранньовесняні квіти.

 

 

Б.Ф.

Коли розпуститься легка вишнева гілка,
Закукає зозулька із ґруня.
З верби – пищалка,з явора – сопілка
Розвеселять дрімучі наші Білки:
Наллють нам паленки на фіртку,й на коня.

Спливуть принади барв і колориту,
Як в”язь туга словесного івриту,
Як б”язь і беж та умбра давніх глин.
Помісимо цю землю нашу ситу,
На голови впаде ультрамарин.

На тій землі жили ми і творили
І сатурація була у наших жилах,
І по діяннях лишився портрет.
Та розмазня строката на палітрі,
І вже обидва ріжемо повітря:
Один маестро,інший лиш поет…